Новости КПУ. Звернення Першого секретаря ЦК КПУ П.М.СИМОНЕНКА до співвітчизників з нагоди 100-річчя проголошення Радянської влади в Україні та 95-річчя заснування СРСР
Шановні співвітчизники, товариші!
2017 рік – це рік не тільки 100-річного ювілею Великої Жовтневої соціалістичної революції. 100 років тому Україна вперше відбулася як незалежна держава робітників і селян: 25 грудня 1917 року І Всеукраїнський з´їзд Рад оголосив про встановлення в Україні Радянської влади. А 30 грудня 1922 року – 95 років тому був заснований Союз Радянських Соціалістичніх Республік.
Сьогодні реакційні сили на чолі з олігархами-компрадорами та їхніми посіпаками – печерними націоналістами, захопивши після лютневого 2014 збройного заколоту владу, встановили в рідній Україні профашистський режим. Цей режим підло і цинічно знущається над славетною історією нашого народу, знищує пам’ять про героїзм радянських людей в боротьбі з гітлерівськими покидьками і їх наймитами – поліцаями і вояками ОУН-УПА, паплюжить соціальні, економічні і наукові досягнення Радянської України.
Під лжепатріотичними гаслами правлячий режим знищує територіальну цілісність країни, розв’язав громадянську війну на Донбасі, переслідує інакомислячих, калічить і вбиває незгодних жити за законами ненависті – законами інтегрального націоналізму і бандитського свавілля олігархії.
Саме тому, ми, комуністи, повинні зробити все, аби донести до людей правду про ті часи, коли в Україні влада належала трудовому народові, а не купці буржуїв та мерзенних неонацистських покидьків.
А правда полягає в тому, що, визнавши себе правонаступниками буржуазно-націоналістичної УНР, правлячий в Україні режим олігархо-нацистів, тим самим, визнав себе спадкоємцем зрадників і політичних холуїв Заходу.
Відмовляючись від радянської спадщини, викресливши з нашої історії 70-річний період розквіту і підйому України як вільної республіки в сім´ї братніх радянських республік – СРСР, період героїчної боротьби проти загарбників і окупантів, правлячий режим і його заокеанські хазяї позбавляють нашу країну, наш народ майбутнього.
Зрадництво і брехливість українських націоналістів – це їх головні і одвічні ознаки.
Так, проголосивши 7 листопада 1917 року створення УНР у складі вже Радянської Росії, обіцяючи на словах мир, землю селянам, 8-годинний робочий день, Центральна Рада заборонила росповсюджувати на підконтрольній їй території сучасної України Декрети Радянського Уряду. А вже через тиждень, 14 листопада, Генеральний секретаріат ЦР видав директиву, якою суворо заборонив розпаювання поміщицьких і кулацьких земель.
Попри обіцянки вийти з імперіалістичної війни, ЦР за кредитний хабар у 180 млн. франків зобов’язалась продовжувати війну і проливати кров простих українців за інтереси Антанти у війні з Радянською Росією. А вступивши в змову з атаманом Калєдіним, який підняв антирадянський бунт на Дону, і відмовившись пропускати туди більшовицькі війська, відкрито встала на бік контрреволюції проти влади трудящих.
Таким чином, жодне зобов’язання перед трудящими буржуазно-націоналістична ЦР не виконала свідомо, бо українські націоналісти ніколи не прагнули незалежності і самостійності для народу і країни. Вони завжди шукали собі пана. Так було за часів УНР, Гетьманщини і петлюрівщини, так було під час гітлерівської навали, так є і зараз.
100 років тому націоналістична Центральна Рада, намагаючись зберегти владу багатіїв і капіталістів, пішла в услужіння Антанті, гетьман Скоропадський привів на нашу землю кайзерівські орди, а пан-атаман Петлюра здав півкраїни панській Польщі.
Героїчна боротьба трудящих України за Радянську владу, яка точилася на початку минулого століття, отримувала жорстокий спротив з боку націоналістів і іноземних окупантів. І сьогодні їх ідейні нащадки олігархи-компрадори і печерні націоналісти роблять все, щоб перетворити трудящих України на рабів США, НАТО і МВФ, а Україну – на неоколонію транснаціональних корпорацій.
Згадаємо, що обіцяли ті, хто вивів людей на майдани, хто на крові людській захопив владу. Обіцяли мінімальну зарплату у тисячу євро, обіцяли знизити тарифи на житлово-комунальні послуги, обіцяли багато чого. Як кажуть в народі: «обіцянки-цяцянки».
Натомість, тільки за неповних чотири роки реальні доходи більшості населення зменшилися в рази. Ціни і тарифи підскочили до небес. Так звані «європейські реформи»: медична, пенсійна, освітня, податкова, судова, реформи ЖКГ тощо насправді виявилися реформами соціально-економічного геноциду і обернулися тотальним зубожінням трудящих, знищенням навіть буржуазних прав і свобод, безробіттям, вимушеною міграцією в пошуках куска хліба, епідеміями небезпечних хвороб, люмпенізацією, дебілізацією та бандитизацією суспільства, особливо молоді.
Сьогодні Україна повністю перебуває під зовнішнім управління. Закони приймаються виключно за вказівками і обов’язковим погодженням з МВФ, Держдепом, Брюсселем, НАТО і не мають нічого спільного з дійсними потребами трудящих України. Призначення на ключові державні посади відбуваються тільки після консультацій і схвалення у Посольстві США або у структурах ЄС.
Тарифи встановлюються виключно в інтересах транснаціональних корпорацій і вітчизняних олігархів. Наприклад, на тому тижні МВФ заявив, що подальше зростання ціни на газ і тарифів на послуги ЖКГ буде на користь народу України. І це при тому, що наразі за порогом бідності перебуває 60 з гаком відсотків населення – це в п’ять разів більше ніж до збройного захоплення влади правлячою хунтою.
Якщо в 2013 році прожитковий мінімум становив 147 доларів, то тепер – 57. Середня зарплата з 452 доларів впала до 222, а мінімальна пенсія з 118 доларів зменшилася до 46 доларів.
Розмір держборгу в 2018 р досягне 1,999 трлн. грн., що дорівнює 61,5% від ВВП. Загальні виплати України за держборгом складуть 305,926 млрд. грн., що більш ніж в 2 рази перевищує суму соціальних витрат (141,37 млрд. грн.). Витрати на оборону в майбутньому році відкусять 5% ВВП і складуть 165,3 млрд. грн. Це майже в 2,5 рази більше ніж на освіту, охорону здоров’я, науку і культуру разом узяті (68,74 млрд. грн.) І на 24 млрд. більше ніж на соціальні витрати.
Державні видатки на охорону здоров´я в порівнянні з 2014 роком зменшилися в майже втричі. На освіту і культуру – в два з половиною рази.
В цілому, падіння економіки за чотири останні роки становить близько 25%. Реальний ВВП буржуазно-націоналістичної України сьогодні трохи більш половини ВВП України Радянської. Це, за твержденням Всесвітнього банку, найгірший результат в світі за останні чверть століття.
Невипадково Україна буржуазно-фашистська сьогодні займає перші місця серед найкримілізоваіших і найбідніших країн світу, країн з найбільшою смертністю і найменшою народжуваністю.
Україна посідає перше місце в Европе за рівнем псіхічніх захворювань, захворювань на туберкульоз та СНІД. Стала першою у Европе і другою в світі за рівнем смертності після маленького африканського королівства Лесото.
Україна увійшла до трійки країн, які є найбільш нещасними в світі. Випереджають її тільки Гаїті і Південний Судан.
У доповіді Світового економічного форуму «Конкуренція в подорож і туризм – 2017» говориться, що Україна знаходиться в десятці країн з найнижчим рівнем безпеки, займаючи 127-е місце з 136-ти країн.
Якщо за радянських часів нас було 52 мільйони, то зараз (це за офіційними даними) тільки 42. А насправді ще менше. За різними оцінками, в Україні постійно проживає від 25 до 35 мільйонів громадян.
Майже 10 мільйонів робітників, інженерів, програмістів, вчених найпродуктивнішого віку вимушені шукати кращої долі за кордоном: в Росії, Польщі, яка, до речі, тілько цього року видала громадянам України понад один мільйон запрошень на роботу, в Чехії, Італії, Португалії, Туреччині, Греції, інших країнах.
Довгий і складний шлях пройшов український народ до свого возз’єднання в єдиній Радянській державі. Цей тернистий шлях відзначений тривалою боротьбою зі «своїми» та іноземними поневолювачами. Його пам’ятними віхами і символами стали визвольні битви Богдана Хмельницького, Переяславська Рада, Шевченківське «кайдани порвіте» і Франкове «за поступ, щастя й волю».
Для здійснення заповітної мрії українського народу — жити і працювати єдиною національною родиною — реальні можливості відкрилися лише тоді, коли над планетою зійшла зоря Великого Жовтня, коли було створено Українську Радянську соціалістичну державу, яка разом з братніми народами, звільненими від царсько і капіталістичного гноблення, об’єдналися у Союз Радянських Соціалістичних Республік – СРСР.
Вжиті Комуністичною партією і Радянським урядом заходи після перемоги над іноземними інтервентами і закінчення Громадянської війни, дозволили приступити до здійснення ленінського плану індустріалізації та електрифікації країни.
У 1932 була побудована Дніпровська гідроелектростанція. На базі Придніпровської і Донецької енергосистем була створена єдина Південна енергосистема, а також створені енергосистеми Київська, Харківська, Одеська.
За роки довоєнних п’ятирічок УРСР перетворилася на потужну індустріальну державу. Були побудовані найбільші заводи, обладнані сучасною технікою («Запоріжсталь» в Запоріжжі, «Азовсталь» в Жданові, Криворізький металургійний в Кривому Розі, Харківський тракторний, Нікопольський трубний), багато шахт та інших підприємств. Докорінно реконструйовані старі металургійні заводи в Донецьку, Макіївці, Жданові, Єнакієвому, Дніпродзержинську та ін. Був введений в дію один з найбільших в світі Ново-Краматорський машинобудівний завод, а також машинобудівні заводи в Донбасі, Харкові, Одесі та інших містах. Побудовано такі гіганти хімічної промисловості, як Рубіжанський і Лисичанський хімкомбінати, Горлівський і Дніпродзержинський заводи, коксохімічні заводи в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій та інших областях.
Таким чином, Україна стала індустріальною державою з багатогалузевою промисловістю і енергетикою.
За роки Великої Вітчизняної війни німецько-фашистські загарбники на території Радянської України зруйнували і спалили 714 міст і селищ міського типу, близько 28 тис. сіл, 16 150 промислових підприємств.
Приблизно за два роки після звільнення від фашистських окупантів Україна відновила рівень промислового виробництва довоєнного 1940 року.
Велику допомогу надали Україні братські республіки.
На новій технічній основі почався розвиток легкої промисловості.
Випереджувальними темпами розвивалася сільськогосподарська галузь. Станом на 1990 рік в УРСР нараховувалаося 7 тисяч 576 колгоспів і 2 тисячі 383 радгоспів, які виробляли продукцію рослинництва і тваринництва з урахуванням вимог аграрної науки.
В кожному господарстві було в середньому до 20 комбайнів, 30 тракторів, 40 вантажних автомобілів.
Багатомільйонне поголів’я худоби годувало країну молоком м’ясом і забезпечувало сировину для промисловості.
Бурхливими темпами в радянські часи розвивалися наука, культура, освіта, медицина. На весь Радянський Союз, на весь світ лунала слава академіків Глушка і Патона, хірургів Амосова і Стражеска, першого українського космонавта Павла Поповича, творчих колективів ім. Вірського і Верьовки.
За часи Радянської влади в Україні була повністю ліквідована неписьменність. В часи, коли не було інтернету і планшетів, саме друковані видання були засобом міжлюдської комунікаціїї Українською мовою видавалися тисячі найменувань друкованої продукції: книг, газет, журналів.
Особливе місце в історії Радянської України займає період після воз’єднання українських земель в єдину державу.
Восени 1939 року Західна Україна об’єдналася з УРСР, влітку 1940 року з Українською РСР возз’єднанались Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський і Ізмаїльський повіти Бессарабії, а в червні 1945 року — Закарпаття.
Возз’єднання в єдиній Радянській державі створило сприятливі умови для здійснення на західноукраїнських землях корінних соціально-економічних перетворень.
Ці землі, як повноправна складова Української РСР, за порівняно короткий період перетворились із найвідсталішої частини Європи, якими вони були в умовах капіталізму, на край з високорозвинутими промисловістю, сільським господарством і соціалістичною культурою.
Щоб точніше уявити масштабність перетворень на колишніх поневолених західноукраїнських землях, відчути значимість безкорисливої допомоги радянських народів, побіжно погляньмо, якими були тут продуктивні сили й соціальні відносини напередодні возз’єднання.
На цих землях переважали дрібні промислові підприємства. На початок 1939 року по всій Західній Україні було лише 21 промислове підприємство, в кожному з яких налічувалося більше тисячі працюючих, а підприємства з числом до 4-х робітників становили 87,3 відсотки від загальної кількості. У Західній Україні, коли вона була в складі Польщі, обсяги виробництва з 1929 по 1939 рік впали на 40 відсотків.
За тяжку, виснажливу працю (робочий день, як правило, тривав 10-12, а в багатьох випадках і 16 годин) робітники одержували мізерну заробітну плату, яка не могла забезпечити навіть прожиткового мінімуму ( таку зарплату одержували понад 90 відсотків робітників Західної України) і часто становила менше половини зарплати, що виплачувалася робітникам у центральних і західних районах Польщі.
У Західній Україні близько 70 відсотків усієї земельної площі концентрувалось у руках невеликої купки поміщиків і куркулів. Майже кожен п‘ятий селянський двір зовсім не мав землі. Господарства, що не мали корів або мали одну корову, становили 70 відсотків. За даними офіційної польської статистики, тут було 45 відсотків безкінних господарств.
Жорстока експлуатація і злидні змушували шукати «щастя» за океаном — у Канаді, США, Аргентині, Бразилії, в країнах Західної Європи. За далеко неповними даними, кількість мігрантів із Західної України лише за десять років (1929-1939) — становила майже 450 тисяч чоловік дорослого населення. Правда, дуже нагадує нинішню ситуацію, коли сьогодні важко знайти на Західній Україні хоча б одну сім’ю, де б не було заробітчан за кордоном?
Польскі, румунські, австро-угорські пани і буржуї тримали трудящих західноукраїнських земель у злиднях, забитості і темряві, не допускали їх до знань, культури.
За далеко неповними офіційними даними, кількість неписьменних в середньому по всій Польщі становила 24 відсотки, а в Західній Україні — 48 відсотків. Проте фактично неписьменних серед трудящих було значно більше. У Волинському воєводстві, наприклад, неписьменність сягала майже 70 відсотків.
Соціальне гноблення і політичне безправ‘я доповнювалися жорстоким національним гнітом. Поневолювачі душили національну культуру, здійснювали політику насильницької асиміляції корінного українського населення. Так, якщо в 1918 році на території західноукраїнських земель було 3662 українських школи, то в 1938 році їх залишилося тільки 135. Але й ці школи були українськими лише за назвою, бо заняття проводилися переважно польською мовою. Навіть Львів не мав жодної справді української школи.
«Наші тимчасові людновладці-загарбники, гнобителі українського народу розгромили весь наш культурний набуток, — писала відома буковинська письменниця Ольга Кобилянська.— Українську мову вони вигнали з усіх закладів і шкіл. Заходило так далеко, що забороняли вже і дома говорити мовою батьків».
Окупанти намагалися довести, нібито на Буковині взагалі немає українців, а є «укранізовані румуни», яких необхідно повернути у лоно румунської нації.
В Східній Галичині і на Волині українців не допускали до жодної державної роботи, їх вважали за бидло, називали глузливим словом «хлоп».
У таких умовах розпочиналося будівництво нового життя. Тим значимішими були турбота і піклування Комуністичної партії і соціалістичної держави, безкорислива допомога великої сім‘ї радянських народів, яку з перших же днів почали відчувати возз‘єднані землі.
За роки Радянської влади економіка Західної України, Північної Буковини та Закарпаття зазнала разючих змін. Край із переважно аграрного став індустріально-аграрним.
Відповідно до рішень партійних з‘їздів, у західних областях було забезпечено випереджаючі темпи розвитку промисловості. Якщо в 1988 році промислове виробництво в УРСР порівняно з 1940 роком зросло в 19 разів, то на Львівщині — в 94, в Закарпатті — в 81 (порівняно з 1946 роком), на Рівненщині — в 68, на Волині — в 51, на Тернопільщині — в 47, на Івано-Франківщині — в 46, на Буковині — в 28 разів.
Трудові колективи возз‘єднаного краю виробляли різноманітну продукцію. Так, в середньому за одну добу у Волинській області виробляли 41 легковий автомобіль, видавали на-гора 7 тисяч тонн вугілля, на Закарпатті — 18 металорізальних верстатів, на 224 тисячі карбованців приладів, засобів автоматизації і на 523 тисячі карбованців меблів.
Трудящі Івано-Франківщини щодоби давали країні майже 46 мільйонів кіловат-годин електроенергії, 2,2 тисячі тонн нафти, 2,4 мільйона кубічних метрів природного газу.
З конвеєрів промислових підприємств Львівщини в 1988 році щодня сходило 3 тисячі штук телевізорів, 9 кранів на автомобільному ходу, 59 автонавантажувачів, 39 автобусів, 127 тонн хімічних волокон і ниток.
Один день Рівненщини — це 1,7 тисячі тонн мінеральних добрив, 5881 тонна цементу, Тернопільщини — 1026 тонн цукру, 638 тисяч штук будівельної цегли, на 368 тисяч карбованців сільськогосподарських машин, Буковини — 182 тисячі пар панчішно-шкарпеткових виробів, 23,3 тисячі пар взуття, 41,5 тисячі погонних метрів бавовняних тканин, майже 60 тонн лакофарбових матеріалів.
За роки соціалістичного будівництва відбулися докорінні зміни і в сільському господарстві краю. На частку західних областей припадало 14 відсотків сільськогосподарських угідь України, а вироблялися тут 36 відсотків валового збору картоплі, 22 — молока, 16 — м’яса, 15 — яєць і 13 відсотків валового збору зернових культур та овочів від республіканського рівня.
Економічний розвиток супроводжувався неухильним підвищенням життєвого рівня трудящих. На кінець 1990 року населення західних областей мало вклади в установах Ощадбанку на суму 13,6 мільярда карбованців (за тодішнім курсом — це понад 21,5 мільярда доларів). Порівняно з 1970 роком вони зросли в 13,6 разів (по УРСР цей показник — 9,3 рази).
Роки соціалістичного творення характеризувалися систематичним поліпшенням житлових умов населення західних областей. Усього за 1946—1990 роки тут у введено в дію житлових будинків загальною площею понад 115 мільйонів квадратних метрів, що майже в 1,6 раза перевищувало весь міський житловий фонд регіону станом на 1990 рік.
У небувалих масштабах велося соціально-культурне будівництво. За 1946 — 1990 роки в західних областях споруджено приміщень загальноосвітніх шкіл більш як на 1,6 мільйона учнівських місць, клубів і будинків культури — майже на 604 тисячі місць, за 1951 —1990 роки дитячих дошкільних закладів — на 395 тисяч місць, лікарень — на 64 тисячі ліжок.
Соціальний розвиток краю характеризувався багатим духовним життям трудящих, докорінними перетвореннями в галузі освіти, бурхливим розвитком науки, культури і мистецтва.
«Життя могло скластися й так, — говорив свого часу народний артист СРСР, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР Дмитро Гнатюк, — що довіку пас би чужі отари, наспівуючи «Вівці мої, вівці» на своїй Буковині, якби не Радянська влада, не свято возз’єднання всіх українських земель в одній Українській Радянській Республіці. І саме завдяки цьому омріяному святу в сім’ї вольній, новій вперше в історії на повен голос заспівали і Прикарпаття, і Закарпаття разом з усім народом. І, мов кришталеві гірські потоки, ринули веселі, стрімкопадні життєрадісні мелодії в замріяне синє плесо лагідної мелодії, і новими барвами засяяла наша сучасна пісенна повінь, якої сьогодні вже не можна уявити без творчого ужинку композиторів самодіяльних, без «Черемшини», що звучить у братній Російській Федерації, Японії, без «Червоної рути» чи «Водограю».
Наведені цифри і факти — яскравий, переконливий доказ життєдайності соціалістичного ладу.
Водночас гірка правда життя у незалежній Україні засвідчує, що в економічному розвиткові і соціальній сфері західних областей, як і в цілому України, не тільки не відбулося змін на краще, а й не досягнуто рубежів радянської доби.
Якщо у перше півстоліття возз‘єднані області, незважаючи на трирічну фашистську окупацію, гостру класову боротьбу, допущені владою помилки, досягли значних успіхів на шляху соціалістичного творення в єдиному народногосподарському комплексі Союзу РСР. То останні майже три десятиліття — це період деструктивних процесів у промисловості і сільському господарстві, господарському будівництві і соціальній сфері. Деградує мораль, вимирає народ, бал правлять корупція та організована злочинність, витравлюється історична пам‘ять, прогресує войовничий націоналізм.
Все це стало можливим, бо в 1991 році, в наслідок руйнації радянської соціалістичної системи, трудящі втратили владу і власність. Фабрики і заводи, наукові підприємства і заклади торгівлі, сільськогосподарські угіддя опинилися в руках новоспечених вітчизняних буржуа і закордонних капіталістів. Трудящі втратили соціальні завоювання радянської доби: гарантовану роботу, зарплату і відповідні до трудового внеску пенсії. Нова влада позбавила їх безоплатної медицини і освіти, можливості на достойне життя, позбавила майбутнього.
Історія Радянської України сповнена героїчних і трагічних сторінок, Це історія перемог і здобутків вільного від буржуазного гноблення суспільства.
Це боротьба робітників і селян проти контреволюції і іноземної інтервенції в роки Громадянської війни 1918-1922 років. Створення СРСР, НЕП і розбудова соціалістичної економіки.
Це боротьба із страшенною трагедією 1932-1933 років, коли внаслідок несприятливих погодних умов і саботажу антирадянських сил, як на селі, так і в державних структурах, в країні лютував голод. Найбільш ця трагедія вразила рідну Україну. Тоді більшовицька партія і всі республіки СРСР піднялися на допомогу голодуючим районам. Рішеннями партійних і радянських органів на Україну спрямовувалися додаткові ресурси: зерно, техніка, продукти харчування тощо. Сьогодні, націоналісти і олігархи влаштовують «танці на кістках» жертв того великого голоду, намагаючись через паплюження історії заробити дивіденди і отримати за це «цукерочки» від своїх держдепівських та цеерушних хазяїв.
Це боротьба проти німецько-фашистських загарбників і їх посіпак оунівців, відновлення зруйнованою війною країни.
Це підкорення космічних просторів, розбудова соціальної сфери: гарантоване працевлаштування за спеціальністю, відсутність безробіття, доступні і якісна медицина і освіта, гарантована пенсія і відпустка тощо.
Сьогодні наше суспільство, трудящі України знаходяться у смертельних обіймах хижацького капіталу і націоналістичних банд.
Попри брехливі заяви правлячої політичної хунти, яка принесла на нашу землю нову війну, про «європейський рай», народ України сьогодні перебуває на межі знищення. Знищення економічного, культурного, знищення духовного, в тому числі через політику етноциду, коли під погрозами тюрми і навіть фізичної розправи людям забороняють користуватися рідною мовою.
Комуністична партія України прагне покласти цьому край і зупинити подальшу руйнацію держави й суспільства. Але це можливо зробити тільки спільними зусиллями.
Заради цієї високої і відповідальної мети передовсім необхідно зупинити братовбивчу війну на Донбасі, зосередивши зусилля на безумовному виконанні Мінських домовленостей.
Наступний крок — запровадження федеративного устрою державного життя. Тим самим буде створено надійний заслін розпаду України на удільні регіони, захисту від зазіхань на наші землі колишніх їх поневолювачів — Румунії, Угорщини, Польщі.
Нагальна потреба — ліквідація інституту президентства, позачергові парламентські вибори, скасування антиконституційних актів щодо декомунізації та люстрації.
Далі — неухильне виконання Антикризової програми Компартії України «Від війни до миру», що стане запорукою виведення вітчизняної економіки з глибокої кризи, оздоровлення суспільних відносин, забезпечення соціальної справедливості.
Уважаемые товарищи!
В эти торжественные дни — векового юбилея установления Советской власти в Украине и 95-летия образования Союза Советских Социалистических Республик мы с глубоким волнением и признательностью вспоминаем ленинскую гвардию коммунистов, ветеранов войны и труда, всех, кто стоял у истоков наших побед и свершений.
От имени Центрального Комитета приносим сердечную благодарность всем нашим сторонникам, которые в чрезвычайных условиях неонацизма и безудержной антикоммунистической истерии идут в авангарде борьбы за восстановление новой Украины — Украины Советской, Украины социалистической.
Честь і слава сучасним подвижникам революційних перетворень. Нехай закликом звучать в наших серцях слова великого сина українського народу Івана Франка:
Не ридать, а здобувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі!
Зі святом 100-річчя Радянської влади, вас, дорогі співвітчизники!
Хай живе Радянська Україна!
Петро Симоненко,
Перший секретар ЦК Компартії України
